Поетичні читання «Українці – нація героїв» (до Дня Героїв Небесної Сотні)

 Поетичні читання

«Українці – нація героїв»
(до Дня Героїв Небесної Сотні)


    20 лютого у форматі онлайн-трансляції співробітники Закладу культури "Вінницької міської централізованої бібліотечної системи" ВМ ЦБС працівники бібліотеки-філії № 17 та бібліотеки-філії № 6 — Анастасія Дворницька та Леонід Борозєнцев до Дня Героїв Небесної Сотні підготували поетичні читання «Українці – нація героїв».




    Указом Президента України з 2015 року встановлене щорічне відзначення 20 лютого Дня Героїв Небесної сотні. У цей день згадують про подвиг учасників Революції гідності 2013–2014 років та вшановують пам’ять загиблих під час протестів. 
 


    22 листопада 2013 року заява влади призупинити підготовку угоди про Євроінтеграцію сколихнула народ України. По містах почали збиратися студентські протестні акції.

    30 листопада в Києві на Майдан вийшли сотні молодих студентів, які всіляко підкреслювали мирний характер своєї акції. Злочинна влада вчинила замах на протест.  Десятки протестувальників були по звірячому побиті  та у важкому стані потрапили до лікарень, а доля багатьох із них невідома й до сьогодні.


    22 січня на вулиці Грушевського перші загиблі. Із вогнепальної зброї вбито Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Вони стали першими в ряд Небесної сотні.  Серед загиблих – представники різних професій, віку та статей, які приїхали з різних куточків України й навіть з-за кордону. Наймолодшому із загиблих, Назарієві Войтовичу, було лише 17 років, а найстаршому учаснику Революції гідності Іванові Наконечному – 82 роки.


    Герої Небесної Сотні назавжди змінили Україну і самих українців, підняли національний і патріотичний дух. Саме завдяки Майдану наша держава довела всьому світові гідність, мужність і тверду волю українців до справедливості.

    У різних куточках України люди продовжують присвячувати поезії пам'яті героїв Майдану. Читаймо їх разом у ці дні, коли минає річниця від часу трагічних розстрілів у центрі Києва...



Андрій Любка

* * *

Казав чоловік: мені не бачити сонця,
І дітей зустріну лиш біля могили.
У тілі моєму — свинець і стронцій¸
Але смерть мене не зупинила.

Його питали: якого чорта?!
Чому тобі не сиділось вдома?
Ти ж ніби людина другого сорту,
Тебе ж роками борола втома?

А він на це: страх пече і душить,
І від безсилля мене все боліло.
Крім зброї, у нас є мрії і душі.
Людина складається не тільки з тіла.

Режим стріляє в потилиці й спини,
Убивають людей мисливські гвинтівки.
А все, що ми можем — палити шини.
Україна бере початок з бруківки.

Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,
Тріпочуть на вітрі криваві знамена,
Вогонь облизує трупи і рани.
Україна бере початок із мене.

І знов питали: як снайпер поцілив,
Як куля знайшла тебе в тьмі вечоровій?
Він відповідав: Я приїхав із Сміли.
В мене серце світиться від любові.

Я не був героєм і хотів лише жити,
Але пульс зупинився від пострілу ката.
Навіть мертвим я не покину битву,
Я й з неба вам буду допомагати.

Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,
Не може тривати вічно облога!
Нас не зупинить жодна міліція,
Єдиний наш вихід — це перемога!


Галина Крук

* * *

cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших –
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

 сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок, щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить поля, навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

 сказати собі безжально, не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам’ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню.

сказати собі:
я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я – остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я – тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я – цей народ
я не хочу, щоб ми довіку ходили такими глухими шляхами,
отже, я починаю від себе – я розорюю межі
я – ми, я-ми, ями


Анна Багряна 

* * *

Все летить шкереберть,
вкотре «воля чи смерть» —
терезів безупинне гойдання.
Захлинається кат
в океані проклять,
що на нього летять
із Майдану.

Воля кров’ю стіка,
впізнається рука
двоголової птахо-
потвори.
Скільки крові іще
(вже наповнена вщерть),
щоби луснула плоть її хвора?

Сто життів — нанівець,
швидше б кату — кінець
і початок новий Україні.
Без вагань і прикрас
хтось вмирає за нас,
а точніше — за наше прозріння.

Там, де мир і тепло,
їм би краще було,
але доля героїв така є:
вмить усе — шкереберть,
перемога чи смерть.
Бо ж —
до раю рабів не пускають.


Юрій Іздрик

* * *

чорним димом
білим димом
налітає щось незриме

хижим птахом
марним птахом
смородом війни

ти стоїш над рівнем моря
де повітря ще прозоре
та ростуть у полі зору
воїни стіни

світ старий давно в опалі
осипається помалу
заголяють океани
рівне сіре дно

десь на трасі в межичасі
ми своє згубили щастя
та воно немов причастя
прийде всеодно –

перемир’ям або миром
волонтером дезертиром
пряним вітром
чесним птахом
чистим полем – теж

ти летиш над рівнем моря
невагома і прозора
я — в тобі і наше тіло
вже не знає меж


Юрій Іздрик

* * *

ці гранітні грудневі груди
ці гарячі грудневі нерви
це не хвилі –
це просто люди
нерозривно
безперервно

це не хвилі –
це просто нерви
майже голі
ще гарячі
хай не змерзнуть
хай не звернуть
хай сміються
хай не плачуть


Дмитро Лазуткін

* * *

на снігу не замерзає кров
на морозі правда очі коле
і вирує місто як ніколи
і стає огидно від промов

яструбом довбе тебе ця ніч
і тоді – вдивляєшся в обличчя
у яких твоє середньовіччя
тоне серед справжніх протиріч

ті – навпроти – теж чиїсь сини
ці – що поруч – світлі мов прозорі
і непевно визирають зорі
і гілки що напинають сни

непомітно розійшовся шов
мусиш бути – можеш значить мусиш
тиху рівновагу перекусиш
на снігу не замерзає кров

хто по небу вогники несе?
де вона – яка понад усе?
йдуть світи – від бою і до бою
йдуть сніги повільною ходою


Олеся Мамчич

* * *

у Маріїнському парку навесні
дерева пустили червоне листя
і струмки течуть
багряні
і повітря немає
місцями
а поміж людей –
кожен третій без тіні

у Маріїнському парку навесні
кулі дзижчать
а то бджоли
а сонце
викочується на сході
чорною шиною
і опадає на заході
обгорілою
задимленою
дірою

кажуть,
схлипи, крики – ввижаються
якщо прислухатись –
то лише трава шелестить
червона


Галина Крук

* * *

носимося зі своїми мертвими як діти
поскладали їх на майдані,
обступили колом
на морозі, на снігу, розгублені

ніби ніхто з нас досі не знав,
що померти так просто
кожен все ще надіється,
що полежать і встануть

бо що казати їхнім мамам?
що казати їхнім дітям?
хто їм скаже про найгірше?
людина біжить назустріч кулі

із дерев’яним щитом, із гарячим серцем
із головою в лижному шоломі, повному крові
мамо, я в шапці, – кричить у мертву трубку
мамо, у нього надто тонка шапка, сичить куля



Коментарі