«Коли у країні війна, всі журналісти — воєнні»

    Майбутній воєнкор Андрій Цаплієнко на початку 90-х був… гастарбайтером із акторською освітою. Працював у Польщі — на будівництві, на свинофермі, — й майже втягнувся у фізичну працю. «Це були такі буремні часи, коли я збагнув, що зі своєю професією я нікому не потрібен, бо треба виживати». Втім, чомусь вирішив на тиждень-другий повернутися в Україну. Повернення триває дотепер.

1992 року в рідному Харкові організовувався невеликий телеканал «Оріон», і знайомий Андрія покликав його там працювати. На запитання: «Що ти вмієш робити?», Цаплієнко без жодних вагань та сумнівів відповів: «Все!».

    Спроба роботи в кадрі в ролі ведучого програми «Люди» такого задоволення не приносила: «Я почувався як людина у футлярі. Знаєте, такий напомаджений хлопчик у піджаку, який стоїть за пюпітром і щось розповідає людям».

З 1999-го Андрій став ведучим і керівником програм «N-й кілометр», «На лінії вогню», «Спецкор» телеканалу «Інтер». «Репортерські проекти завжди живі. Мені дуже подобається робити сюжети і бачити, як після цих сюжетів щось в суспільстві змінюється на краще».

За плечима Андрія також є досвід кіновиробництва: на «Інтері» він був автором та сценаристом студії документальних фільмів. У 2012 році його фільм про окупований Київ «Місто, яке зрадили» було висунуто на здобуття у 2013 році Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Андрій Цаплієнко — автор п’яти книжок, серед яких пригодницькі романи «Екватор. Чорний колір & Білий колір» та «Імперія Чотирьох Сторін», збірки оповідань «P.O.W. Люди війни» та «Книга змін».

     На початку війни в Україні Міністерство оборони проводило курси для журналістів, у яких було певне раціональне зерно, тому що хоча би повний день присвячували польовій безпеці. Які бувають види озброєння, як вони звучать, де від них сховатися, що таке розтяжки, як поводитися, якщо ти потрапив на розтяжку. Також медична допомога, практичний курс накладання джгутів, що дуже важливо й дуже важко робити. Як евакуювати людину, як допомогти собі в разі поранення. Я кілька таких курсів проходив, але потрібна практика. Це треба відпрацьовувати, як музичні вправи, як заняття мовою, це має увійти в механізм твоїх рухів.

    Волонтерство — це рух, який розпочався в перші дні війни, коли держава як установа припинила існувати на деякий час. Волонтерство показало важливу річ: наше суспільство може існувати окремо від держави. У нас з’являються горизонтальні зв’язки між людьми, які реально працюють у критичний час. Імовірно, тепер вони не працюють так активно, як на початку війни, бо й армія вже трохи інша, й держава. Для мене, це перший показник того, що Україна вистоїть.

    Андрій Цаплієнко: "Я знаю, ті волонтери, які возили на початку війни на фронт базові речі, тепер возять інші. Або займаються допомогою армії в той чи інший спосіб, зокрема, реабілітацією людей з інвалідністю. Я спілкувався зі своїм товаришем, який сам інвалід Афганістану, витягував полонених із того боку, а тепер він реабілітує людей, які втратили на нашій війні руки та ноги, рятує та інтегрує в суспільство власним коштом. Так що це реально працює й тепер".